Показати з кращого боку: як українські музеї стають сучасними
Музейна сфера в сучасному вимірі, зберігаючи артефакти минулого, має орієнтуватися на майбутнє. Світові музеї невпинно крокують в ногу з часом та активно залучають найактуальніші інноваційні тренди у базу своєї діяльності. В межах спецпроекту Zeitgeist, який ми започаткували спільно із Ґете-Інститутом в Україні, Platfor.ma спробувала розібратися, як живуть українські музеї і настільки широко відкриті їхні двері для відвідувачів.
За даними УНІАН, сьогодні в Україні близько п’яти тисяч різноманітних музеїв. Це одна з найбільших цифр у світі. До прикладу, у Німеччині є 3200 музеїв, у Великій Британії – 2200, у Франції – 1900, в Італії – 1800. При цьому лише 470 українських музеїв знаходяться в державній та комунальній власності. У них зберігається майже 12 мільйонів музейних предметів державної частини музейного фонду України, проте експонується лише десята частина цього багатства. Близько 3,5 тисяч музеїв, що знаходяться при різних навчальних закладах, належать Міністерству освіти України, кілька музеїв має Міністерству регіонального розвитку і будівництва, один музей з багатьма філіями має Міністерство оборони. Є також багато сільських музеїв, а за роки незалежності виникли тисячі приватних музеїв.
Більшість з них існує в умовах обмежених ресурсів та коштів, але справа навіть не завжди в цьому – часто обмеженість ресурсів стимулює розвиток не гірше, ніж наявність великих бюджетів. Та окрім цього, українським музеям доводиться стикатись із численними перепонами у законодавстві та відсутністю умов для розвитку з боку уряду.
Музей як культурний проект має бути в трендовим та враховувати динаміку розвитку інновацій і подій, що відбуваються в суспільстві у межах світу, а не тільки певної країни. Проблемною для розвитку музейної сфери залишається глобалізація. Складно думати в умовах обмежених ресурсів, зокрема й менеджерських, про комунікацію та просування культурного продукту, його дистрибуцію. Місія, візія і цінності українських музеїв поки лише починають обговорювати у колі експертів та працівників самих музеї. А це вже перший важливий крок до їх розвитку й осучаснення.
Чи справді можна говорити нині про підйом в музейній сфері, як може вплинути на музеї використання цифрових технологій, як збільшити кількість відвідувачів та що може поліпшити діяльність українських музеїв ми вирішили запитати в експертів та працівників галузі.
Катя Тейлор
культурна менеджерка, співзасновниця мультифункціонального простору Port creative hub
Може дійсно скластися враження, що в Україні настав музейний ренесанс. Але насправді є лише кілька музеїв на кшталт Національного художнього і музеї Ханенків у Києві, музей сучасного мистецтва в Одесі, реорганізацією якого зараз почали займатися. Може є якісь низові ініціативи спрямовані на підтримку або реконструкцію. Але це, мабуть, все. Мова не йде про те що в інших немає діяльності. Діяльність є. Але в контексті запиту сучасного суспільства – це все марно і веде до разового відвідування, а не до розуміння того, що музей може стати регулярним місцем дозвілля. Більш того, мені здається, що самі музеї до цього в більшості випадків не дуже й прагнуть. І роблять помилки на всіх рівнях роботи. Останній приклад – відвідування художнього музею в Дніпрі. За 20 хвилин перебування я почала втрачати свідомість від затхлого запаху старого масла і полотен. Хто винен? Системи вентиляції. Як будуть вирішувати проблему – ніяк. Піду я туди знову? Ні. Цей приклад негативного досвіду можна застосувати до будь-якої ситуації. І наші музеї – це суцільні пастки негативних вражень. Починаючи від непривітного персоналу і закінчуючи загальним духом сакральності і значущості, який там панує. Сучасний музей повинен бути спрямований на глядача, має йому служити і зробити перебування у ньому комфортним. Тому що якщо людина не відчуває комфорт на базовому рівні, все інше вона не сприймає.
Мені здається, музеям важливо усвідомити, що прості глядачі можуть стати донорами музею, або його послами – тобто залучити інших людей для підтримки. Потрібно вибудовувати співтовариство навколо цього музею.
Можна нарікати на відсутність бюджету і модернізації, але, мені здається, потрібно спершу переосмислити свою роль, зрозуміти свої сильні і слабкі сторони, виклики, які робить суспільство. Запросити волонтерів зробити редизайн сайту або взагалі сайт, якщо його немає. Повірте, багато хто готовий підтримати важливий проект в рамках своєї соціальної відповідальності. Запросити на таких же умовах молодих фахівців створити нові освітні та дитячі програми. Я б погодилася хоча б заради інтересу. В цілому потрібно бути відкритими до інновацій. Саме так починалися зміни в західних музеях, а не з того, що їм виділяли на це кошти. Інституції, які в підсумку підтримуються Arts Council у Великобританії спочатку подають свої програми і бюджети і на рівних умовах з усією іншою країною і захищають свої інноваційні та значущі ідеї. Ніхто ніколи їм не виділить ані копійки, якщо не побачить за інституцією осмисленої діяльності і тотальної залученості.
Софія Рябчук
менеджерка культурних та освітніх проектів, дослідниця гармонійного і творчого розвитку дітей
Музеї почали відчувати силу свого впливу, важливість від враження, яке створює музей та його експонати – враження, яке не замінить жодна розповідь чи писаний текст. Особливо яскраво я бачу, як музеї роблять ставку на роботу з дітьми, розуміючи, що творять перше враження про поняття «музей», яке буде супроводжувати людину ціле життя.
Ця тенденція помітна особливо у Києві, Львові, в Харкові, в Одесі і навіть у невеликих містах, як Чигирин чи Батурин – там дуже активно працюють з відвідувачем різного віку.
Серед українських велике враження на мене справила виставка «Герої. Інвентаризація» у Національному художньому музеї України минулого року, яка не просто глибоко осмислювала поняття героїзації, а й залучала відвідувача до визначення власних героїв – до безпосередньої участі самого відвідувача музейному проекті.
Ясна річ, для мене як куратора музейних просторів на дитячих фестивалях – київському «Арсеналі ідей» та «Дитячому Форумі у Львові» – також дуже важливими є представлення музейних дитячих програм у ширшому, позамузейному контексті. І справді, музеї демонструють неабияку креативність в адаптації своїх тем чи експонатів так, щоб зацікавити дитину і надати водночас певну пізнавальну інформацію. Враховують досвід дитини, уміють перетворювати навчання у гру, підбирають матеріал, який буде цікавий насамперед сучасним дітям. Такі міжмузейні фестивальні програми є також важливими тому, що дають можливість музейним педагогам з різних інституцій працювати пліч-о-пліч, обмінюватися інформацією, вчитися один в одного.
Серед нещодавніх іноземних проектів, які справили на мене велике враження, – проект Національного музею у Варшаві, який створила кураторська група із 69 дітей різного віку під назвою «У музеї можна все». Це виставка, яка має 6 частин (її готувало 6 кураторських груп дітей), присвячена різним темам: як-от «Ліс», «Танець Мінотавра», «Кімната страху», «Дорогоцінний скарб» тощо. Діти самі працювали з музейними фондами і деякі експонати були представлені на загальний огляд на цій виставці вперше за своє існування. Діти також готували рекламні ролики, оформлення виставки та друкованої продукції, документацію та інші матеріали, які супроводжують появу виставки. І ділилися досвідом, що це все означало для них.
Музеям варто створювати події та програми з глибоким задумом і креативною подачею, організаторам фестивалів та культурних подій – залучати музеї до співпраці, батькам і вчителям – водити дітей на цікаві музейні програми, журналістам не пропускати повз увагу яскраві музейні проекти, відвідувачам – ходити в музеї і писати враження про різні музейні події, ділитися ідеями та враженнями з самими музейниками...
Мені б хотілося, щоб українські музеї були якомога більш відкритими й адаптованими для роботи з дітьми. Бо хто вміє працювати з дітьми, з тим і дорослим – дуже цікаво.
Тетяна Пилипчук
завідувачка науково-дослідного відділу Харківського літературного музею
Безперечно, українські музеї стають цікавішими для відвідувачів. Ми маємо важку радянську «спадщину» – численні районні музеї, «скроєні» за однаковим стандартом і майже з однаковим контентом. І ці музеї сьогодні розпочинають міркувати над власною місією, намагаються визначити свою роль для місцевої громади. Принаймні, на перших етапах, хоча би змінюють форми роботи з відвідувачами, використовуючи нові інтерактивні методики. Можливо, стимулом стали зміни до закону про обрання директорів установ культури на конкурсних засадах. Сподіваюсь, значний підйом ми побачимо за два-три роки.
Музеї поступово стають «видимими», проявляються в суспільстві. І, мабуть, це заслуга не стільки музеїв, скільки соціально активних харків’ян, які змінюють наше місто. Саме вони включають музеї і в численні мистецькі події (в Харкові сьогодні спостерігаємо надзвичайну кількість вартісних соціокультурних акцій), і в своє бачення «прекрасного майбутнього» Харкова.
Проект і виставка «Герої. Спроба інвентаризації» (НХМУ) – мабуть, перший масштабний успішний музейний учасницький проект в Україні. Музей показав, наскільки актуальною для суспільства може бути музейна колекція, як через експонат – через минуле – можна обговорювати сучасні і вкрай болісні проблеми, залучаючи до осмислення значну кількість українців. Дитячий музейний фестиваль «Арсенал ідей» (Мистецький Арсенал) – це і руйнування стереотипів про музей як нудне місце (музей позиціонує себе як простір «розумних розваг»), і обмін досвідом з колегами з інших музеїв, і знайомство музеїв із партнерами зі сфери позашкільної освіти, альтернативного навчання. І просто весело – і дітям, і дорослим.
Також наведу два польські музейні проекти: виставка «Весілля ХХІ» в Етнографічному музеї Кракова та дитяча виставка в Національному музеї Варшави. Перший – наукове дослідження сучасного весільного обряду в експозиції перетворилось на іронічну, веселу історію, стильно, тонко і розумно представлену через експонати, життєві розповіді, фото, книги, фільми. Історія вийшла близькою і зрозумілою практично кожному, хто «проходив» через весілля (неважливо, в якій ролі). Другий проект – це не виставка дитячих робіт, тут діти виступили кураторами кількох художніх виставок з цілком «дорослими» експонатами. Впродовж півроку дитячі групи працювали з музейними кураторами над своїм баченням певної теми та інтерпретацією цієї теми засобами візуального мистецтва. Працювали «по-дорослому»: з відбором експонатів у фондах музею, створенням експозицій, етикетажу, експлікацій, мультимедійних додатків. Вийшов надзвичайно оригінальний погляд на мистецтво (дорослі би так не «подивились»). Це якраз той випадок, коли діти не тільки вчились, а й вчили.
Нині для розвитку української музейної сфери важливим є фахове навчання. У нас багато хороших учених у музеях, які науково досліджують колекції і, на жаль, не знають, як їх оригінально і привабливо інтерпретувати – представити відвідувачу так, щоби це було і актуально, і цікаво, і пізнавально, і діалогічно, і емоційно…
З досвіду Харківського ЛітМузею хочу порадити колегам не боятись спільних проектів із недержавним сектором. В кооперації з однодумцями можна зробити більше, якісніше і з меншими ресурсними затратами. Варто шукати точки перетину і спільну мову.
Елементарними, але вкрай важливими нині є впровадження системи клімат-контролю для збереження колекції, а також екологічно безпечні альтернативні джерела енергії (чому би в музеях не почати використовувати сонячні батареї?).
Микола Скиба
директор «Агенції культурних стратегій»
Музеї зараз не в інформаційному топі. Принаймні за цей рік публікацій поменшало. Раніше вони з'являлися або через скандальні теми, зокрема – кадрові, або радикальні (у доброму розумінні) творчі кроки. За останній рік їх поменшало. Музейна ж справа як така виявилася не дуже цікавою журналістам. Це не значить, що вона є загалом не цікавою, але можливо в самій музейній справі почалося затяжне плато. Принаймні там, де був підйом (наприклад, Національний художній музей України, Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Львівський природознавчий музей). Вони вийшли на певний рівень якісного контенту і цього швидко звикли як самі музейники, так і аудиторія. Для подальшого ж руху вгору потрібні ресурси, зміни у середовищі та сильні мотиваційні імпульси.
Окремі спалахами трапляються. От як, наприклад, виставка у музеї Ханенків творів з Верони. Але тут швидше спрацювали поняття шедевру та вишуканого італійського мистецтва. Це пов'язано з контрабандою, але ці теми швидше позахудожні, позамузейні.
Ми не бачимо, щоб музеями зацікавилися бізнесмени віком 30-40 років, ділові люди, які раптом дізналися щось цікаве, або про музеї почали говорити школярі 13-15 років. Вірусного маркетингу немає, немає приводів, які спонукали подивитись на теми, які за музеями закріплені, які є частиною їхнього бренду й ідентичності.
Те, що про музеї пишуть небагато, часто винна й редакційна політика видань, яка не бачить більш прагматичних речей. Тобто видання не бачить за тим збільшення інтересу, передплати чи заходів на сайт. Вони не розуміють кому це потрібно. Музейна справа дуже зав'язана на нормативному полі, на консервативніших колег на ресурсах, і це звичайно підгальмовує імпульс, який з'являється в музейній сфері.
Ведення комерційної діяльності в культурних сферах має бути простішим. На сьогодні це складно, починаючи від того, що всі гроші, які музей може заробити стають частиною державного бюджету через те, що музеї оперують лише казначейськими рахунками. Це дуже демотивує музеї, адже потім, щоб цими коштами розпорядитися, план їх використання потрібно ухвалити в управлінні культури чи в Міністерстві культури (якщо це національний музей).
Законодавство не просто застаріле, воно ще діє з радянських часів, коли закладами культури по суті управляли вручну, і ось там потрібно кардинально щось змінювати. По-перше, дати можливість відкривати рахунки в банках, так як зробили для університетів згідно із новим Законом України «Про вищу освіту». Потрібно стимулювати ці процеси, зробити research, які практики уже діють. Для таких практик потрібно максимально спростити умови.
Зараз у Міністерстві культури є люди, які готові працювати над удосконаленням музейної сфери, зокрема Василь Рожко (начальник Управління музейної справи та культурних цінностей – Platfor.ma). Він має досвід менеджера і по суті заповідник Тустань вивів в один із топових закладів культури. Є дискусійний клуб, на якому обговорюють різні питання. Але щоб це перетворилося на нормативно-правовий акт, то має пройти багато часу. Адже адміністративно в Міністерство культури заходить дуже багато інформації, і музеї мають консолідуватися і довести, що питання їх розвитку важливі. Музею важливо мати окремий канал комунікації.
Я вибагливий відвідувач. Хотів би побачити інтелектуально-просторову історію, щоб цей простір складно розгортався, давав мені якісь підказки. Який би використовував такі елементарні форми як аплікації для смартфонів, які дуже поширені в інших сферах – від замовлення таксі до доставки їжі чи медикаментів. Це не є великим фінансовим вкладенням, але б дуже змінило ставлення аудиторії.
В музеях багато візуальності, але інколи бракує звуку, запаху, тактильних відчуттів, а іноді – місць де можна навпаки помедитувати. Проблема усередненості музеїв – відсутність місць для людей, які прийшли для самозаглиблення. Я би хотів, щоб були місця, де можна посидіти в кріслі з грубою книжкою чи записником і мати змогу глибшої рефлексії. Такі приклади я бачив в кількох американських музеях, це змінює атмосферу. Це мікс бібліотеки, музею і театру. Мені бракує цього. Інколи бракує додаткових каналів комунікації, а інколи – іронії чи гри.
Олена Рибка
заступник директора з наукової роботи Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди (село Сковородинівка Золочівського району Харківської області)
Останні кілька років для музейників відкрилися нові можливості навчання – цікаві тренінги проводить Український центр розвитку музейної справи, програма «Promuseum» створює умови для втілення цікавих проектів, є всі умови для міжмузейного спілкування і переймання досвіду. Вихід музеїв у місто – участь у львівському Форумі (програми і для дітей, і для дорослих), у заходах Мистецького Арсеналу, у Наукових пікніках, прагнення музеїв (навіть умовно провінційних, тобто тих, що розташовуються в селах чи маленьких містечках) відігравати важливу роль у житті громади, – створюють чудову можливість поглянути на себе по-новому. Все це спричинює введення нових музейних практик, посилення ролі музейної педагогіки, ініціює нові проекти. Все це дійсно забезпечує підйом у музейній справі.
Національний літературно-меморіальний музей Г.С.Сковороди за останні три-чотири роки також підключився до цих тенденцій. Приміром, за програмою «Promuseum» була створена музейна настільна гра «Мандрівець», введено кілька нових освітніх програм. Окрім того, ми бачимо й те, як пожвавилась робота наших колег, як набирає обертів Ніч музеїв у Харкові – щороку більше й більше інституцій, дедалі цікавіші й більш насичені програми.
Серед успішних, на мою думку, українських кейсів у сфері музейної справи варто згадати розважально-освітній простір «Книга» Харківського літературного музею – універсальний виставковий простір для змінних експозицій, проведення освітніх заходів, інтерактивних занять з літературознавства для школярів різних вікових груп, проведення тренінгів, практичних семінарів і консультацій для музейних співробітників, створення освітніх виставок. Літмузей у Харкові й так вважається одним із найбільш креативних музейних просторів, а з відкриттям «Книги» у них відкрилося й друге дихання. Важливо й те, що вони постійно діляться із колегами своїми знахідками, пропонують цікаві тренінги й програми для музейників.
У липні стартувала програма тренінгів «Культ чи культура: учасницькі практики в музеях» для Харкова та Запоріжжя. І, знаєте, це якраз найактуальніше: зробити так, щоб у розвитку музеїв і музейних програм брали участь не тільки музейники, а й відвідувачі. Якщо громада усвідомлює важливість музею не як місця, куди строєм ведуть дітей вчительки, перед тим нагадавши їм, що в музеї не кричать, не говорять, не чіпають нічого руками (так і хочеться продовжити: і не думають), а як місця, де цікаво, де можна перевірити історію на істинність, коли музей для кожного відвідувача буде місцем і його власної історії, – музей розвивається.
Але, безперечно, окрім основної функції – збереження й охорони культурної спадщини, музеї сьогодні виконують важливу освітню функцію, а також – формують освітньо-розважальні пропозиції, щоб на рівних боротися за відвідувача із креативною індустрією.
Кілька років тому ми мріяли «от би нам 3D-тур і аудіогід», але ж «грошей немає, але ви тримайтеся». Однак чудовий 3D-тур нам створила команда «Україна Incognita» від газети «День», а аудіогід тепер доступний для відвідувачів, які можуть просто зчитати QR-код і завантажити розповіді із сайту izi.travel.
Звісно, хотілося ще дати можливість скористатися аудіогідом й іншим відвідувачам, а для цього потрібні засоби для підсилення звуку, а ще необхідно встановити на території музею вказівники із брендованим етикетажем з QR-кодами.
Надія Капустіна
директорка Національного історичного музею імені Д. І. Яворницького в Дніпрі
Говорити про значний підйом в українській музейній зарано. Але в останні роки активніше почали працювати співробітники управління музейної справи та культурних цінностей (при Міністерстві культури України). Вони активно співпрацюють з музеями, розробивши цілу низку статистичного та інформативного матеріалу щодо музейної справи в Україні за останні 3-4 роки.
Cистема підвищення кваліфікації музейників по різних напрямках з поєднанням теоретичних та практичних моментів, наради директорів музеїв, на яких піднімалися б питання функціонування музейних закладів – відсутні. Активно співробітники комунальних музеїв та музеїв на громадських засадах співпрацюють з соціальними мережами: все більше музеїв області приєднується до акції #MuseumWeek, та #MuseumSelfie у Twitter. І як відвідувач, і як директор музею, зауважую, що в наших музеях не вистачає інноваційних технологій: сенсорних кіосків та панелей, 3D технологій, мобільних додатків.
Ми спільно з європейською компанією izi.travel запровадили у квітні цього року у залах історичного музею аудіогід по експозиції (аудіогід для смартфонів українською та російською мовами). У серпні минулого року спільно з ГО «Творче місто» запровадили в експозиції історичного музею QR-коди (по 8 кодів у кожній залі. Всього – 9 залів). Спільно з компанією placeview йдуть роботи над розробкою віртуального туру по експозиції історичного музею (наразі вже зроблено 3 з 9 залів). Наразі повним ходом йде монтаж експозиції про АТО де будуть запроваджені інноваційні технології (сенсорні панелі, аудіо гід, 3D технології тощо).
Леся Гасиджак
редакторка веб-порталу «Музейний простір»
Звичайно, за останні кілька років підйом у музейній справі відчутний. А коли аналізувати, приміром, 2006-й і 2016-й роки, то можна навіть делікатно так говорити про прірвочку. Як би не нарікали відвідувачі, як би не критикували експерти, але музейна система трансформується. Хай навіть не так швидко, і не так якісно, як ми б цього хотіли.
Трансформація йде й за межами Києва. Я вам більше скажу – в Києві теж є частина музеїв, яких зміни не торкнулись. Тобто це умовні речі – «столиця», «периферія». Креативні люди є всюди. Приміром, першим музеєм, який приєднався до міжнародної акції «Ніч музеїв» був Одеський муніципальний музей особистих колекцій імені О.В. Блещунова. Київ тоді про неї навіть не думав. Функцію методичного центру з усієї України найкраще виконує Волинський краєзнавчий музей. Є малесенькі музеї, меморіальні чи літературні, які знаходяться дуже далеко від туристичних центрів, як, наприклад, Музей-заповідник Миколи Гоголя на Полтавщині у селі Гоголеве, Музей Лесі Українки в Колодяжному на Волині, Музей історії Придунав`я в Ізмаїлі, але трансформація організації роботи яких виглядає просто революційно.
Серед успішних українських кейсів у сфері музейної справи варто згадати освітній проект «ProMuseum», реалізований Українським центром розвитку музейної справи, який вперше за багато років, і вдруге в історії незалежної України (після програми «МАТРА. Музеї України»), був присвячений освіті музейних працівників та формування системи регіональних тренерів. Під час двох сесій 20 музейних працівників навчалися створювати креативні і якісні музейні продукти та робити їхню фахову промоцію. Друга сесія була присвячена музейному сувеніру. Проект «Музеї на лінії вогню. Від жертви до миротворця» був реалізований національними комітетами ІСОМ Молдови і України для музейних працівників східних областей України, завданням якого було сформувати впевненість у музейних працівників Сходу України, що вони залишаються в загальному культурному просторі всієї України. Проект складався з кількох частин, як то конкурс проектів, воркшоп, візуалізація та дводенна конференція. «Ідентичність. За завісою неозначеності» – спільний мистецький проект Північно-Балтійських країн та України, реалізований на базі Національного художнього музею України, що став першою демонстрацією мистецтва північно-східної частини Європи в Україні.
Для популяризації музеїв як осередків дозвілля чи постійного відвідування потрібні поява і запуск агресивної соціальної реклами музеїв та культурної спадщини; створення та втілення загальнодержавної програми з маркування на різноманітних навігаторах, придорожніх знаках музеїв та заповідників.
Як відвідувач, найближчим часом я б хотіла бачити оцифровані музейні фонди, здійснений електронний облік та створений доступ всім громадянам, платникам податків, на які утримуються музеї, до них – з метою ознайомлення, дослідження та популяризації. І, звісно ж, електронні квитки.
Більше цікавих матеріалів читайте в онлайн-журналі Goethe-Institut в Україні.
